Нарешті, за допомогою ртутного насоса з лампи викачували повітря, так що в ній залишалося не більше однієї мільярдної частини того повітря, яке містилося в ній при звичному тиску. Коли викачування закінчувалося, лампочку запаювали і насаджували на цоколь з контактами для вкручування в патрон (і патрон, і цоколь, а також інші елементи електричного освітлення, що збереглися майже без змін до наших днів – вимикачі, запобіжники, електричні лічильники та багато іншого – були також винайдені Едісоном). Середня довговічність лампочки Едісона становила 800-1000 годин безперервного горіння.

Майже тридцять років лампочки виготовлялися описаним вище методом, але майбутнє було за лампочками з металевою ниткою розжарення. Ще в 1890 році Лодигін придумав замінити вугільну нитку металевою з тугоплавкого вольфраму, що мав температуру плавлення 3422 градусів Цельсія. Однак промислове виготовлення таких ламп почалося тільки в XX сторіччі. Не дивлячись на переваги ламп розжарювання, без використання яких сучасна людина навряд чи змогла б уявити своє життя, паралельно почали розвиватися і інші – альтернативні варіанти освітлення. З класифікацією сучасних джерел світла ми познайомимося в наступній статті.

Спочатку Едісон замінив ламкий паперовий вуглик більш міцним, приготованим з вугілля, потім став робити досліди з різними металами і нарешті зупинився на нитці з обвуглених бамбукових волокон. У тому ж році в присутності трьох тисяч осіб Едісон публічно демонстрував свої електричні лампочки, освітивши ними свій будинок, лабораторію та кілька прилеглих вулиць. Це була перша лампочка з тривалим терміном служби, придатна для масового виробництва. Але оскільки виготовлення ниток з бамбуку виявилося досить дорогим, Едісон розробив новий спосіб вироблення їх із спеціальним чином оброблених волокон бавовни. Спочатку бавовну поміщали в гарячий хлорно-цинковий розчин, де вона поступово розчинялася. Отриману рідину згущували за допомогою помпи до тістоподібного стану і видавлювали через тонку трубку в посудину зі спиртом. Тут вона перетворювалася на тонку нитку і намотувалася на барабан. Отриману нитку шляхом декількох проміжних операцій звільняли від хлорно-цинкового розчину, сушили, розрізали, укладали в V-подібні форми і обвуглювали в печі без доступу повітря. Потім на нитки напилювали тонкий шар вугілля, для цього їх поміщали під ковпак, заповнений світильним газом, і пропускали через них струм. Під дією струму газ розкладався, і на нитки осідав тонкий шар вуглецю. Після всіх цих складних операцій нитка була готова для використання.

Набагато зручніше в цьому сенсі були лампочки розжарювання. Їх структура проста: електричний струм, проходячи через тонку нитку, нагріває її до високої температури, завдяки чому вона починає яскраво світитися. Ще в 1820 році французький вчений Деларю виготовив першу таку лампу, в якій розжарювалася платинова спіраль. Після цього продовж півстоліття лампи розжарювання майже не використовувалися, оскільки не могли знайти відповідного матеріалу для нитки.

Спочатку найбільш зручним здавалося вугілля. У 1873 році російський електротехнік А. Н. Лодигін зробив лампочку в якій розжарювались стрижні з реторного вугілля. Він же перший почав відкачувати з колби повітря. Зрештою, йому вдалося створити першу лампочку розжарювання, яка отримала деяке практичне застосування, але вона залишалася ще дуже недосконалою. У 1878 році американські електротехніки Соєр і Манн за іншими даними це був Джозеф Суон (Сван), котрий навіть патент відповідний мав та і є більш відомим,  знайшли спосіб виготовляти маленькі вугільні волокна невеликого перерізу шляхом обвуглювання картону в графітовому порошку. Ці волокна вкладали в скляні колби. Однак і ці лампочки були дуже недовговічні. Саме в цей час даною проблемою зацікавився американський винахідник Едісон, перед яким постала складна проблема підбору більш вдалого матеріали, з якого буде виготовлено складові частини лампочки розжарювання. Яких результатів він зміг досягнути? Про це – в наступній статті.

Відразу після своєї появи, свічки Яблочкова завоювали загальну увагу, і наробили багато шуму. Це і не дивно: вже в 1877 році з їх допомогою було вперше вдало організовано вуличне освітлення на Avenue de L `Opera в Парижі. Всесвітня виставка, що відкрилася в наступному році, дала можливість багатьом електротехнікам познайомитися з цим чудовим винаходом.

Під назвою «російське світло» свічки Яблочкова використовувалися пізніше для вуличного освітлення в багатьох містах світу. Ці лампи цікаві ще й тим, що вимагали виключно змінного струму, оскільки швидкість згоряння позитивного і негативного електродів в них була не однаковою і при постійному струмі треба було робити позитивні електроди більш товстіші. Саме для Яблочкова, Зеноб Ґрамм  (відомий бельгійський винахідник магніто- і динамоелектричніх машин) виготовив свій перший генератор змінного струму. Але поряд з перевагами, свічки Яблочкова мали свої недоліки. Головна незручність полягала в тому, що вугільні стержні в них згорали дуже швидко – свічка середньої величини світила не більше двох годин.

Цей недолік, втім, був притаманний і багатьом іншим дуговим лампам. Не раз у винахідників була думка вкласти вольтову дугу в позбавлений кисню простір, адже завдяки цьому лампа могла б горіти значно довше. Довгий час ці спроби не вдавалися, оскільки намагалися викачати повітря повністю з усієї лампи. Американець Джандус перший придумав розміщувати в колбі не всю лампу, а тільки її електроди. При виникненні вольтової дуги, кисень, що був в посудині, швидко вступав у реакцію з розпеченим вуглецем, так, що незабаром усередині колби утворювалася нейтральна атмосфера. Хоча кисень і продовжував надходити через щілини, вплив його сильно послаблювалася, і така лампа могла безперервно горіти близько 200 годин. Чергова історія розвитку пристроїв освітлення – в наступній статі.

Після появи перших дугових ламп, було ряд дослідників взялися за вирішення складного завдання: винайти конструкцію дугової лампи, яка була б позбавлена недоліків початкового варіанту. Таким чином з’явилася дугова лампа з ручним регулюванням довжини дуги. Вона була сконструйована французьким фізиком Фуко у 1844 році. Деревне вугілля він замінив паличками з твердого коксу. Вже в 1848 році він вперше застосував дугову лампу для освітлення однієї з паризьких площ. Нажаль, це був короткий і дуже дорогий досвід, оскільки джерелом електрики служила потужна батарея. Пізніше були винайдені різні пристосування, керовані годинниковим механізмом, який автоматично здвигав електроди в процесі їх згоряння.

Зрозуміло, що з точки зору практичного використання бажано було мати лампу, не ускладнену додатковими механізмами. Але чи можна обійтися без них? Виявилося, що так. Якщо поставити дві вуглинки не одна проти одної, а паралельно, притому так, щоб дуга могла утворюватися тільки між двома їх кінцями, то відстань між кінцями вугілля завжди зберігалася б незмінною. Конструкція такої лампи здається дуже простою, але насправді створення її потребувало великої винахідливості. Вона була придумана в 1876 році російським електротехніком Яблочковим, який працював у Парижі в майстерні академіка Бреге.

Свічка Яблочкова складалася з двох стрижнів, виготовлених з щільного роторного вугілля, встановлених паралельно і розділених гіпсовою пластиною. Остання грала подвійну роль: вона служила і для скріплення вуглин між собою і для їх ізоляції, дозволяючи вольтової дузі утворюватися лише між верхніми кінцями вугілля. По мірі того, як вугілля зверху згорало, гіпсова платівка плавилася і випаровувалася, так що кінчики вугілля завжди на кілька міліметрів виступали над платівкою. Звісно, на даному етапі розвиток дугової лампи не припинився, але про це – в наступній статті.

Варто зазначити, що в XIX столітті набули поширення два типи електричних ламп: лампи розжарювання і дугові. Дугові лампочки з’явилися трохи раніше, їх принцип дії ґрунтується на такому явищі, як вольтова дуга. Якщо взяти два дроти, підключити їх до досить сильного джерела струму, з’єднати, а потім розсунути на відстань кількох міліметрів, то між кінцями провідників утвориться щось на зразок полум’я з яскравим світлом. Дослід буде більш переконливим, якщо замість металевих проводів взяти два загострених вугільних стержня: при досить великій напрузі між ними утворюється світло сліпучої сили.

Вперше явище вольтової дуги спостерігав в 1803 році російський вчений Василь Петров. У 1810 році те ж відкриття зробив англійський фізик Деві. Обидва вони отримали вольтову дугу, користуючись великою батареєю елементів, між кінцями стержнів з деревного вугілля. І той, і інший писали, що вольтова дуга може використовуватися з метою висвітлення. Але стрижні-електроди в дугових лампах швидко згорали, і в процесі використання їх треба було підсувати один до одного, в наслідок чого такі лампи мерехтіли та швидко загасали. Що ж стало альтернативою цих ламп? Про це – в наступній статті.

ЖАРІВКА – лампочка
(затерте сов’єтами) Якщо взяти першу ліпшу упаковку до лампочки з описом товару різними мовами, то з’ясується, що ота скляна посудина зі спіраллю розжарювання всередині Хорватською мовою зветься žarulja [жаруля], Польською żarówka [жарýвка], Чехи на неї кажуть žárovka [жáаровка], а Словаки žiarivka [жярівка].

Походження слова очевидне: перші «лампочки» були саме розжарювання – це вже згодом з’явилися газорозрядні, люмінесцентні, електродугові тощо, тому в більшості слов’янських мов для позначення джерела світла постало слово з коренем жар. Позатим, жарівка існувала й «до електрики»: так у деяких наших говірках називали глиняний чи мідний світильник, каганець, який працював на маслі, гасі [рос. керосин] чи подібному, і світив тбм живим вогнем, жаром. Ще цікавіше те, що у 1876 році в Парижі російський електротехнік Павло Яблучніков (1847-1894) отримав патент на… «електричну свічку», а не ніяку там «лампочку».

Коли вже на те пішло, то запозичене слово лампа в чужинських землях первинно теж означало світильник, подібний до нашого каганця. Згадайте хоча б Чарівну Лампу Аладіна: ви ж не стане запевняти, що вона працювала на батарейках? :о)) Тоді виникає питання, чому носії одних мов можуть надати нового смислу старому слову, як того вимагає час, а ми – ні??

Хоча, це ми – ні, але не наші не такі й далекі пращури. Жарівка (вже електрична) справно світила на Західній Україні, доки не почалося злиття націй та мов за Сталіним. Втім, потроху жарівка вичухується і повертається в ужиток, зокрема в західноукраїнських засобах сповіщення. Наприклад, це слово вживають Західна Інформаційна Корпорація, Львівська Ґазета, Радіо Українська Хвиля. Можна надибати жарівку навіть в піснях-віршах. І взагалі, як свідчить всезнаючий Ґуґґл, це слово доволі таки нерідко вживане нині.

Найдалі в освітленні своїх приміщень просунулися, очевидно, Поляки. Żarówka в них означає саме жарівку розжарювання, зі спіраллю. Натомість люмінесцентна жарівка, яка дедалі більше входить у наш побут, у них називається świetlówka [швєтлувка] – тобто пристрій, який вже не жарить, а просто світить – світлівка по-нашому:) Лампа з газовим наповненням зветься jarzeniówka [яженьувка] – бо вона випромінює яскраве, яре світло: така собі яскриця, яскренівка чи ярівка, коли перетлумачити на рідний лад. Зрозуміло, що ми не готові до такого стрибкоподібного Переходу, тому світитимемо на початках тільки жарівкáми )

Зі словника Юрка Зеленого.